День, коли в Одесу прийшла війна: 2 травня 2014 року — що це було? (колонка)
День, коли війна прийшла в Одесу Ні, війна вже вирувала. Було захоплено Крим, на сході країни щосили орудували Гіркін з Безлером, але одесити все ж таки сприймали це дещо відсторонено — врешті-решт, основні події розгорталися далеко, та й здавалися вони просто продовженням того, що зовсім недавно було на Майдані. Політика і політика До 2 травня проукраїнські та проросійські групи навіть переговори якісь вели між собою, мало не спільні патрулі збиралися влаштовувати для підтримання порядку. І тут грянуло
Найстрашніший спогад про 2014-й — це небо. Одеське небо 2 травня. Раніше я думав, що письменницькі метафори з приводу небес, почорнілих від стріл та інших снарядів — це літературне перебільшення. Поки сам не став свідком такого. Коли травнева блакить над Грецькою площею в буквальному сенсі цього слова почорніла від каміння, плитки і пляшок із запальною сумішшю.
Друга моторошна мить — коли почали падати один за одним люди. Я, простодушний, думав, що це від каміння. І навіть коли перший шматок металу пробив руку, яка тримала фотоапарат, вирішив, що просто отримав кругляком чи шматком плитки
Третя моя мить була в Єврейській, переповненій постраждалими і розгубленими лікарями, які снують туди-сюди. Медсестра на рентгені, що повторює майже шалено: «Хлопчики, навіщо, хлопчики?» Важке, з хлоркою, повітря. Підлога, заплямована кров’ю. Залитий нею ж стіл в операційній залі з високими стелями і величезними вікнами.
- Хлопця красивого щойно тут оперували, не врятували бідненького, — розповідає мені серйозним тоном молода санітарка. Видно, що вона майже на межі. Я теж не в найкращому стані. Майже голий, стою босими ногами на крижаній плитці, їжуся від холоду і вагомо киваю їй. Мовляв, усе під контролем. За 15 хвилин — лежу на тому самому столі, вже відмитому, і хиткі від утоми хірурги, в яких я чи то десятий, чи то двадцятий, розповідають бородаті анекдоти, пробиваючи вдруге ногу для дренажу.
У приймальному покої смикався, немов уже почалася агонія, літній дід із важкою травмою голови. Винувато посміхався, тримаючись за прострелену руку, міліціонер. Браталися, сидячи на каталці, недавні супротивники з українського і проросійського таборів.
- Ти ж розумієш, що цей п дец — це все путін влаштував? — говорив м’яко українець.
- Та все я розумію, але ви ж теж Ви влаштували — без особливого ентузіазму заперечував йому «росіянин».
- Скільки загиблих? — запитую з надією у Михайла Шмушковича, який іде поруч із каталкою. Це було вже після операції. Може, все обійшлося, і жах, який я кілька годин тому бачив, — це апофеоз трагедії?
- Сорок вісім, — відповідає він. І блідне.
Зовсім пізній вечір, уже начебто всі вгамувалися. Боязкий стукіт у двері палати. Входять двоє в цивільному, сіренькі-сіренькі.
- До вас Юлія Володимирівна має зараз зайти Ви, це, маєте спокійно відповідати на запитання, не ставити своїх
Посилаю їх за відомою адресою. Більше того дня ніхто не приходив. А наступного Навіть Гурвіц був, стояв у дальньому кутку палати і непривітно дивився на мене. Ще пам’ятаю величезну лапу Кличка і банани від Порошенка. Після їхнього візиту в мене хтось спер електронну книжку.
Моторошно хотілося курити. Перший раз дошкандибав до виділеного приміщення на плечі у все того ж Шмушковича. Потім хто мене тільки не перетягував у курилку.
Повернувшись додому, відключив усі телефони і почав збирати дерев’яний кораблик
Поза всякими сумнівами, це був один із тих моментів в історії міста і країни, які заведено називати «переломними».
Він ознаменував собою, по-перше, остаточну перемогу тут проукраїнського, продержавного табору (яка, втім, генерально позначилася ще 3 березня 2014 року, коли вдалося зірвати «референдумну» позачергову сесію облради), а по-друге, — перехід протистояння з прихильниками і найманцями російської федерації від умовно «мітингової» до кривавої фази.
Саме 2 травня 2014 року розв’язана москвою війна прийшла на нашу землю. І всі подальші події, включно з ракетними обстрілами і дроновими атаками, загибеллю десятків, а то й сотень тисяч людей, багато в чому беруть початок із наших Грецької площі, Дерибасівської та Куликова Поля.
Зі зловісного Будинку профспілок.
Міф про «одеську Хатинь», що вирощувався з перших годин після трагічного бойового зіткнення російською пропагандою, привернув до лав путінських бойовиків чималу кількість добровольців з того боку. Вивів конфлікт на новий рівень, надав йому додаткового виміру. Запустив ланцюгову реакцію насильства, апофеозом якої став фатальний день 24 лютого 2022 року. Ну і всі наступні дні теж.
Судячи з усього, на те й був розрахунок російського нацистського режиму, який створив в Одесі класичну ситуацію вин-він: увінчайся розпочатий Долженковим-молодшим, Кваснюком-молодшим та іншою наволоччю заколот успішно — чудово; поразка — теж непогано, можна буде використати заготовку про «Хатинь». Так і сталося. До речі, цю саму «Хатинь» запустили масово в останні хвилини дня, що красномовно свідчить: вони, дійсно, готувалися.
Однак якщо з росіянами все більш-менш зрозуміло (хоча питання, звісно, є - наприклад, коли було ухвалено рішення напасти на український марш; чому бойовиків сповістили про нього в останній момент, не давши нормально підготуватися, тощо), то ось щодо того, що думала й планувала українська влада — суцільний туман.
Чому міліціонери стояли щитами в бік куди менш агресивної української групи, захищаючи явних нападників із проросійського боку? Невже була змова? Чому тоді вона не стала предметом ретельного розслідування?
Так, червоний скотч. Висновки «групи 2 травня» з приводу нього виглядають непереконливими.
Чому те, що трапилося, кваліфікували за завідомо мертвою 294-ю статтею, яка передбачає відповідальність за організацію та участь у масових заворушеннях? Якщо події 2 травня — «масові заворушення», то залучати треба було обидві сторони. Зібрані докази мали бляклий і непереконливий вигляд, обвинувачі відверто бекали
Підсумком стало виправдання групи Долженкова — цілком правосудне рішення, винесене відповідно до Кримінального процесуального кодексу. Суд не вийшов за рамки обвинувачення. Ну ось так сталося.
Справа Ходіяка — взагалі ганьба. Людину звинуватили в убивстві та замаху на вбивство двох і більше осіб. Це загрожує довічним. Так, він, найімовірніше, стріляв, але стріляв у ворогів своєї країни, адже так? Може, слід його виправдати? Або в нього був умисел на вбивство невинних? Тоді давайте доведемо справу до вироку і посадимо мерзотника — тим більше, що він, мабуть, таки мерзотник — просто за іншими епізодами, не за 2 травня. Але ні, справа в суді, який відверто не хоче займатися подібною хернею. Чи це не прояв безсилля?
Держава Україна не спромоглася відрефлексувати на ті події, не змогла — в особі своїх уповноважених органів — їх реконструювати. Не дала виразних пояснень, що це було: заворушення, антидержавний заколот, громадянське зіткнення? А може, епізод війни? Не покарала своїх колишніх і нинішніх службовців, винних у десятках смертей — не сів жоден міліціонер, жоден пожежник. Тодішній начальник облуправління ДСНС Володимир Боделан чудово почувається в росії, працює в окупаційній адміністрації, навіть представляє її в столиці держави-агресора. Його роль у подіях 2 травня загальновідома, але висунуті проти сина екс-мера звинувачення були настільки слабкі, що Що він, повторюся, чудово почувається у господарів.
Тому сьогодні, у десяту річницю, називати те, що сталося, «днем звільнення» — це не просто перебільшення, це знущання. Доки не винесені справедливі й суворі, нехай і заочні, вироки, доки сама держава не визначилася, що це було, бравурні вигуки громадськості виглядають відверто слабко.
Ми не закрили гештальт 2 травня. Той ясний (як зараз пам’ятаю) і теплий день став фатальним для Одеси та решти України. І суспільство має отримати відповідь хоча б на одне запитання.
Що це було?